Музика мрій

Започаткувалась в мене декілька років тому гарна традиція – як би багато не прийшло на фестиваль люду, серед натовпу якого, здавалося б, марно шукати своїх друзів, як голку в сіні, а все одно – випадково зустрічей буде тьма! Причому з деякими я ніяк не можу зустрітись впродовж року – тільки на КМ.

 Різноманіття сцен, ярмарків, майстер-класів, котрі відбуваються одночасно в один і той же самий час на території співочого поля, створюючи ефект вулика, виключає можливість одній людині «програмно» оцінити абсолютно все, що відбувається на фестивалі. Тому ні про який перелік гуртів та виконавців, та критерії оцінювання виступу кожного з них мова не йдеться. Виникає потреба описати загальну атмосферу фестивалю. Спробую…

Отже, київський фестиваль «Країна мрій», започаткований, патріотично вихованим у Франції, Олегом Скрипкою, відбувся цього року вшосте. Перша спроба конструктивно мріяти в фестивальних масштабах, котрі би широко виходили за межі затісних вечорниць, далася не без опору. Як розповів Олег в одному з інтерв’ю, за декілька годин напередодні першого фестивалю йому зателефонували «посадовці», й переконливо попрохали відмінити дійство. Проте не переконали… Фестиваль відбувся і Олег Скрипка вийшов на Сцену, щоб заспівати дуетом з Ніною Матвієнко. Щось мені така співана співпраця нагадує Паваротті та Боно. Хоча Ніна Матвієнко в різний час співала і з ТНМКонго, і з «ОЕ». З Андрієм Середою ніби ще не співала. Ну так і Паваротті співав з Гілланом, і сольну партію Фрейді Меркюрі Браяну Мею та Роджену Тейлору підспівував. Але щось я відволікся…

Так от, перша КМ відбувалась менш ніж за півроку перед яскравими подіями, на які багато хто покладав надії на втілення багатьох мрій. І хоча «Помаранчева революція» 2004-го року є суто політичним явищем, і не має жодного відношення до етно-фестивалю, варто згадати активну концертну присутність Олега Скрипки як на головній сцені майдану, так і на барикадах під адміністрацією.

Економічні потрясіння, котрі відбулися після президентських виборів 2004-го року «потопило» чимало вже і так «ледве повзаючих» музичних проектів. Перестав існувати фестиваль «Рок-екзистенція» (котрий в останнє, дорече, відбувся на тому ж майдані), припинив друкуватись надзвичайно фаховий та музично різноманітний журнал «NOTA». Фестиваль «Країна мрій» в цьому потоці потрясінь вижив та ще й до того ж набрав обертів.

Жоден фестиваль не проходив без активного хедлайнерства, або хоча б посеред програмного виступу Олега Скрипки, або ж ВВ у повному складі. Виключенням не став і минулорічний, коли Олег, не зважаючи на травму ноги, вийшовши на сцену на милицях, відіграв шикарну програму з фантастичним доповненням військового оркестру та народного хору. Цього року Олег Скрипка не зміг бути присутнім на фестивалі з причини того, що в той день в ного був намічений виступ в Росії. Здавалося б, це гарний шанс для фестивалю посамостійнішати! А не так сталося, як гадалося! Фактично, яскравий хедлайнер був відсутній серед виступаючих на великій сцені. І справа тут не у маленькому шестирічному віці фестивалю, і не у фінансових труднощах, котрі скоротили музичну частину фестивалю до одного дня, і не в якості виступів, або промахах налагодження звуку. Справа в тім, що ніхто не зміг звільнитись від психологічного статусу «запрошеного», і взяти господарство в свої руки. Не вдалося це і «команді Красноокого», котрі представили новий проект «Україн’SKA». Я, дорече, так і не зрозумів, чи то є тимчасовий окремий проект від MHXL, чи абсолютна зміна бренду. Стосовно їхнього репертуару, то нічого нового, окрім деяких нюансів в аранжувані давно відомих пісень я не почув. Хоча, якщо хлопці і справді вирішили розпрощатись з суто рокабільною назвою «Mad Heads», то це є справді «освіжаючим» фактором, в сприйнятті їхньої творчості, в якій не лишилось і натяку на стильову особливість їхніх перших альбомів.

Щодо «літературної» частини фестивалю, то маю зазначити, що вона поки що проявлена доволі слабко, і виглядає, скоріше як доповнення до музичної частини та ярмарку, не маючи свого власного стержня, на відміну, скажімо, від «Дня Незалежності з Махном». Хоча на обох фестивалях лірник Сашко доволі харизматично «тримає опір музичній навалі». Певне ще ніхто не навчився настільки по дорослому розважати дітей, а дорослих спонукати згадувати дитинство! Зв’язуючим звеном між літературною та музичною програмами можна назвати виступи бардів, котрі представили доволі якісну програму. Стосовно книжкового ярмарку, то маю відзначити ту тенденцію, котра поступово впродовж останнього року почала зароджуватись в книжкових магазинах, котрі не спеціалізуються на букіністичній літературі. Незначна, поки що, поява second-hand-book. Це додає ще ярмарковішого настрою! Можливо, в майбутньому це призведе до появи book-crossing лотка на ярмарку КМ? Взагалі, існування другого «літературного» дня, автономно від музики – це випробовування на «автономність книги».

Обмеженість в часі фестивальна програма, в порівняні з минулими роками, відсутність попередньої св’яткової ходи та виходу «підкріплюючого» аудіо-диску. Наскільки б цьогорічна подія не програвала в порівняння з попередніми, сам факт щорічного існування фестивалю укорінює традицію «вишиванки» не тільки, як dress-cod, а як і комунікативного елементу.

Це, певне, єдина «відкрита» (на повітрі, а не в приміщенні) українська «точка», між бляшаною статуєю, котра тримає радянський герб, та Києво-Печерською лаврою, як оплотом «не дуже» україномовного патріархату.

Повертаючись ввечері після фестивалю, виходячи з метро на одній з кінцевих станцій, я почув, як один хлопчина, розмовляючи по телефону, мовив: «… вибєжал в бєлой рубахє». Це він про мою вишиванку. Навіть для Києва такого фестивалю замало, що вже казати про країну…